Пітер Уїр

Австралійський кінорежисер. На початку кар'єри знімав документальні фільми для Commonwealth Film Unit. У 1971 році поставив короткометражну комедію Homesdale. Його першим повнометражним фільмом стала малобюджетна фантастична стрічка «Автомобілі, які з'їли Париж» (1974), перемонтована до невпізнання без участі автора та згодом відкинута ним як «щось жахливе». Всесвітнє визнання Уіру принесли містичні стрічки «Пікнік у висячої скелі» (1975) і «Остання хвиля» (1977), після яких увагу кіносвіту чи не вперше виявилося прикутим до «зеленого материка». Жанр цих двох фільмів з працею піддається визначенню. За відсутністю кращого терміну їх нерідко записують в фільми жахів, хоча суть зовсім не в кошмарах, а в «незнайомих ландшафтах, нез'ясовні події, мріях, снах і міфах, з яких народжується почуття неспокійного очікування». Про молодого режисера говорили, що, подібно до фільмів Вернера Херцога, його роботи «тяжіють до чогось містичного, позамежного, непізнаваному», або «звертаються до тих героїв, які перебувають на межі реального і можливого». Алегорична телепрітча «Водопровідник» (1976) позначила перелом в творчості Уіра. У своїх інтерв'ю тих років він говорить про те, що досить досліджував сновидіння і марення; відтепер кіно стане для нього ремеслом, а не мистецтвом. Уїр називає своєю метою пробудження у глядача почуття подиву, відчуття, що на його очах твориться диво. Замість захвату стилем і формою режисер ставить на чільне місце ідею, якої повинно бути підпорядковане виконання. В цьому відношенні його кумирами стають майстра сорокових років з їх «невидимої» режисерської манерою. На зміну сміливих експериментів зі звуковим супроводом приходить використання досить традиційної музики ветерана Моріса Жарра. Австралійський період у творчості Уіра завершують історичні стрічки за участю Мела Гібсона — «Галліполі» (1981) і «Рік небезпечного життя» (1982). Кожна з них ставала наймасштабнішим проектом в історії австралійської кіноіндустрії. Відчуваючи обмеженість можливостей для продовження кар'єри в Австралії, з початку 1980-х режисер все частіше працює в США. Багато фільмів Уіра, зняті в Голлівуді, — і особливо «Свідок» (1985) і «Шоу Трумана» (1998) — отримали високу оцінку критиків і удостоїлися престижних кінонагород, однак загальновизнаним шедевром його залишається «Пікнік у висячої скелі». У 1990 році удостоєний Премії ім. Реймонда Лонгфорд.